Оля, 43 - 16 октября 2008 17:19

Уривок з книжки "Я поцілував її на прощання" ... Сон ...
На межі реальності й сну я опинився у великій кімнаті. Не пригадую вже, якою саме вона була, лише пам'ятаю, що одну зі стін займала величезна картотека. Вона була схожа на ті, які можна побачити в кожній бібліотеці — в них записані назви книг, імена авторів та теми за алфавітним порядком. Але ця картотека, яка простягалася від підлоги до стелі і якій, здавалося, не було кінця, містила зовсім незвичайну інформацію. Підійшовши ближче, я помітив на одному з ящиків надпис: „Дівчата, які мені подобалися". Одну за одною я почав переглядати картки, які були в ньому. Кожен наступний аркуш все більше шокував мене, оскільки я усвідомив, що всі імена, записані в картках, були добре мені знайомі.
Ніхто не сказав мені, де я знаходжуся, але я відразу здогадався, ця безмежна кімната з великою кількістю карток була каталогом мого життя. Тут було записано все, що я вчинив, велике й мале, настільки детально, що навіть важко собі уявити.
Почуття цікавості, змішане зі страхом, примусило мене почати почергово висовувати ящики, переглядаючи вміст кожного з них. Читання деяких приносило радість і навіювало приємні спогади. Від інших червоніли вуха, і я озирався навколо, щоб переконатися, що за мною ніхто не спостерігає. Ящик із заголовком „Друзі" стояв поряд з іншим, на якому була позначка: „Друзі, яких я зрадив". Заголовки були різні. Від цікавих — до жахливих: „Книги, які я читав", „Брехня, яку я казав", „Втіха, яку я приносив іншим", „Жарти, з яких я сміявся". Деякі з них були смішні: „Погані слова, які я говорив своїм братам." З інших сміятися вже не хотілося: „Те, що я вчинив зозла", „Те, чим я образив своїх батьків". Я не переставав дивуватися з тих заголовків. У деяких ящиках було набагато більше карток, ніж я очікував, а в інших набагато менше, ніж сподівався.
Мене вразили записи про життя, яке я прожив. Хто міг знайти так багато подій у моєму двадцятирічному житті, щоб списати тисячі, а можливо, й мільйони карток? Але на кожній картці була правда. Кожна з них була написана моїм власним почерком, і на кожній стояв мій підпис.
Діставши ящик із заголовком „Пісні, які я слухав", я усвідомив, що пишатися було зовсім нічим. Картки в ньому стояли рівненько. Я все витягував і витягував їх, але кінця не було видно. Я закрив ящик, соромлячись не лише якості музики, яку слухав, але й змарнованого на це часу, про який свідчила велика кількість записів. Коли я наблизився до наступного, з поміткою „Похітливі думки", в мене по спині побігли мурашки. Обережно я трошки витягнув ящик, боячись побачити справжній його розмір, і взяв одну картку. Від того, що в ній було написано, мене почало трясти. Одна думка про те, що таке було зафіксовано, викликала жах.
Мене огорнув майже тваринний страх, а в мозку пульсувала лише одна думка: „Ніхто не повинен побачити ці картки! Ніхто не повинен потрапити до цієї кімнати! Мені потрібно тут усе знищити!" У божевільному пориві я почав витягати ящик. Але йому не було кінця. Я знав, що мушу випорожнити його й спалити картки. Але чим більше карток я виймав і кидав на підлогу, тим більше їх з'являлося знову! Мене охопив жах. Піднявши з підлоги одну з карток, я спробував розірвати її. Але вона виявилася міцнішою за сталь.
Утративши будь-яку надію, я знову поскидав усе до ящика. Безсило прихилившись до стіни, я глибоко зітхнув. Мені стало сумно...Але раптом на очі потрапив ще один ящик. На ньому було написано: „Люди, яким я розповів про Бога". Ручка на ньому була яскравішою за всі інші, новішою, і здавалося, що до неї ніхто ще не торкався. Я потягнув за ручку й побачив, що ящик був завдовжки лише кілька сантиметрів. Усі картки, які в ньому знаходилися, можна було порахувати на пальцях однієї руки. На очі навернулися сльози. Я почав схлипувати. А потім все голосніше й голосніше, аж поки не відчув болю в горлі та шлунку. Плачучи, впав на коліна. Я виплакував свій сором, найбільший із усіх, який я будь-коли пережив. Ряди з ящиками закрутилися в мене перед очима. За слізьми, що навернулися мені на очі, я нічого не бачив. Ніхто ніколи не повинен дізнатися про цю кімнату! її потрібно замкнути й заховати ключ! Але, обтираючи сльози, я раптом помітив Його. Ні, тільки не Він! Тільки не тут! Нехай це буде будь-хто інший, лише не Він! Безсило я спостерігав за тим, як раз у раз Він відкривав коробки, переглядаючи картки. З жахом я думав про те, що Він скаже. У ті хвилини, коли я наважувався підвести очі, то бачив на Його обличчі печаль, набагато глибшу за мою власну. Він читав картки з найгірших коробок. Навіщо він їх перечитує? Нарешті Він повернувся й поглянув на мене. Очі Його були сумні, однак у них не було злості. Я опустив голову, закрив руками обличчя й знову заплакав. Він підійшов і обійняв мене. Йому було що мені сказати, однак Він не промовив ні слова. Потім Він підвівся і попрямував до картотеки. Витягував коробку за коробкою і поверх мого імені на кожній картці ставив Своє.
„Ні! — закричав я, кинувшись до Нього — Ні!" Я не знав, що сказати, а тому лише повторював: „Ні! Ні!" Це було все, на що я був здатен. Але Він не звертав на мене уваги. Тоді я почав виривати в Нього з рук картки: там не повинно бути Його імені!
Однак було вже пізно. Я побачив Його ім'я на кожній картці, написане червоним, таким яскравим, таким живим... За ім'ям Ісуса мого імені не було видно. Воно було написане Його кров'ю. Ніжно Він узяв у мене з рук решту карток, сумно всміхнувся і знову почав писати Своє ім'я. Не можу пояснити, як Йому вдавалося робити це так швидко, але не встиг я і оком моргнути, як Він зачинив останнього ящика та підійшов до мене. Поклавши руку мені на плече, Ісус промовив: „Звершилося!" і вивів мене

• 
• 
•